Роман Ґрешема - це розповідь про багато речей: безглуздість віри і хитрощі тих, хто її нав'язує, алкоголізм і деструктивний терор білої гарячки, гральну колоду долі, яка розподіляє свій смертельний зв'язок без логічних на те причин. І це не історія про злочин і кару, гріх і спокуту. Бачити це - те саме, що й неправильно трактувати. Те, що ми вважаємо злочином і гріхом, пронизує цю алею, але кара і спокута тут здаються більшими, ніж війна за саме життя. "Це була темна алея знову і знову", - каже сам собі Стен у "Алеї жаху". "З того часу, як він був дитиною, Стен бачив один і той самий сон. Він біжить темною вулицею, оточеною з обох боків пустими і загрозливими будинками. А наприкінці неї горить світло, однак за ним щось ховалося, прямо навпроти нього, наближаючись до нього настільки, що він прокидався з почуттям жаху, так і не досягнувши світла". Стен роздумує про власні знаки, про кожен із них: "Адже вони теж їх мають - як і алея жаху". Дійсно, Стен - а точніше кажучи, Ґрешем - оглядається довкола, бо страх є ключем до людської сутності.